Чотири роки тому в Прилуках почав функціонувати Центр соціальної реабілітації дітей-інвалідів

Життя нав'язує нам такі правила, що більшість чекає від нього лише одного позитиву – перемін. Ми живемо, поки живе надія. Коли її нема, від людини залишається тільки жалюгідна оболонка, що потроху наближається до житейського дна під вагою власного безсилля. Але навіть у найбільш катастрофічні моменти варто шукати сили для боротьби з відчаєм. Світ, хоч яким би жорстоким він не був, іще не розгубив добрих людей.

Лише добра людина може бути працівником такого закладу, як Центр соціальної реабілітації дітей-інвалідів. Із дітьми, а особливо цієї категорії, не сфальшивиш. Вони відчувають трепет серцебиттів, які їх оточують, і довірливо відкривають назустріч свої маленькі серця. Єднання тепла й довіри породжує нібито втрачену назовсім віру, яка повертається до нещасних від неминучості горя і щасливих від любові батьків.

1 лютого Прилуцький ЦСРДІ відзначив четверту річницю. Центр народився як втілення в реальність передвиборчих планів і за короткий проміжок часу став зразковою установою, котру ставлять у приклад на обласному рівні. Стрімкий розвиток інфраструктури разом із помітними результатами вихованців дозволяють зробити висновок, що Центр було започатковано недарма і що сьогодні його значення для міста переоцінити важко. Найкраще ж про роботу ЦСРДІ розкажуть ті, хто має до неї безпосереднє відношення або в силу життєвих обставин змушений як ніхто інший у буквальному сенсі молитися про її ефективність.

Наталія Г.: «Заклад відвідує моя семирічна донька Валя. Ходимо сюди майже від дня відкриття Центру. Ми фактично перші відвідувачі, пам'ятаємо, як більшості кімнат іще не було, як робився ремонт.

Донька погано ходила, неправильно ставила ніжку. Займаємося фізкультурою, на тренажерах, робимо масаж. Проходимо іпотерапію – в теплу пору дітей забирають у Дідівці кататися на конях. Я задоволена. Два роки тому Валя почала їздити на велосипеді, уже й східцями сама ходить.

Потрібно лікувати дитину. Якщо не лікувати, результатів не буде ніяких. Крім того, тут дуже цікаво. То бісер, то всяке клеять, малюють, ліплять. Постійно хвалиться: то те робили, то туди возили, то в магазині були. Тут у всіх друзі, якісь спільні інтереси. Збирається в Центр, як на свято!»

Тетяна Л.: «Коли моїй Олі було два рочки, вона зовсім не розмовляла. Я дуже переживала. У садочок вона не може ходити, спілкування з дітками немає. Було страшно, що Оля перестане розвиватися. Випадково дізналися про Центр – на ярмарку побачили їхній стенд. Поцікавилася, чи можна до них походити. Сказали: пишіть заяву, і ми вас приймемо.

Спочатку Оля дуже боялася. Я сиділа з нею на заняттях, потім стала чекати в коридорі. Тепер уже їздить сама (діток привозить і відвозить мікроавтобус – Авт.), вважає себе дорослою. Почала розмовляти, спочатку "мама", "тато", далі словниковий запас збільшувався – виговорилася. Ротик не закривається, віршики почала вчити. У її віці не всі діти з хворим серцем так розвинені. Іноді Олю важко забрати додому, вона хоче залишитися ще. Особливо влітку, коли діти на ігровому майданчику. Такого більше ніде в місті немає!

Фахівцям Центру повністю довіряємо, вони стали нашими друзями. Вважаю, це дуже потрібний заклад».

Василь Гавриленко, директор ЦСРДІ: «Одним із пріоритетних завдань міського голови Юрія Беркута було відкриття Центру. І ось 1 лютого 2008 року Центр почав працювати. Відчуваємо підтримку міської влади в усіх починаннях. А начальник управління праці і соціального захисту населення Ганна Малиш, котра опікується Центром, для всіх нас як мати.

Сучасний ЦСРДІ мало нагадує той заклад, що з'явився чотири роки тому. Крило, де зараз реабілітаційні кімнати і зал лікувальної фізкультури, було непридатним до функціонування: без опалення та підлоги, схоже на руїни. Починали працювати в трьох кімнатах, тепер їх удвічі більше. Паралельно займалися з дітками, робили ремонт і закуповували апаратуру. Багато чого в кабінет фізпроцедур придбано за спонсорські кошти. Купити інвентар для грального містечка та автомобіль допоміг фонд інвалідів. Завдяки хлібозаводу з'явилися два сучасні тренажери. Велике спасибі всім добродіям, що сприяли і продовжують сприяти розвитку Центру.

Спочатку реабілітацію проходило мало дітей – побачивши при перших відвідинах голі стіни, батьки не поспішали нам довіряти. Із часом тут вдалося створити по-справжньому домашню атмосферу. Немає жодного примусу, діти роблять усе самі та із задоволенням. Сьогодні з ними працюють методист, три вчителі-реабілітологи і три асистенти вчителя-реабілітолога, практичний психолог, логопед, лікар-невролог, педіатри, медичні сестри, масажист, музичний керівник. Впроваджуємо дієві методики: іпотерапію, пісочну терапію, а невдовзі буде ще й пісочна анімація, для діток із ДЦП зробили туристичну смугу перешкод. Результати є. Що може бути краще, якщо дитину, яка зовсім не говорила, тепер важко зупинити? Чи такий випадок: три місяці дитина боялася заходити в приміщення Центру, а зараз її вже не забереш!

Налагоджене співробітництво із Центром творчості дітей та юнацтва, музичною школою та Школою мистецтв, іншими навчальними закладами, бібліотеками, музеями. Наші діти – учасники і лауреати спартакіад та фестивалів, бажані гості на різноманітних заходах. Основна мета – адаптація дітей у суспільстві – втілюється. Коли ми вперше повели вихованців на виставку, всі інші відвідувачі дивилися не на картини, а на цих діток. Сьогодні все змінилося, такого ставлення більше немає».

Микола Правдивець, завідувач відділу медичного супроводу, лікар-невролог:«Центр, розрахований на 50 і більше дітей, сьогодні відвідує 54 дитини. У минулому році реабілітацію пройшли 111 дітей. Здебільшого це дітки з ДЦП та вродженими вадами. Сучасна медицина розуміє, що нервова система дітей пластична і її можна коригувати. За нашими даними, майже 90% дітей після проходження реабілітаційного курсу мають покращення.

Наші вихованці дуже люблять іпотерапію – крім лікувального ефекту інфрачервоних променів, вона містить і психологічну складову, адже дитина відчуває себе володарем великої істоти – коня. Також вони обожнюють кисневу пінку, пісочну терапію. Дуже добре оснащений кабінет ЛФК.

Для нас як лікарів важливо налагодити контакт із дітьми. Тому існує негласне правило спілкування без халатів, щоб діти не боялися. А з часом вони до нас звикають і спілкування з ними приносить лише задоволення».

Валентина Яременко, вчитель-логопед: «Більше половини наших дітей потребують корекції мовлення. Для кожної дитини проводжу індивідуальні заняття, шукаю щось нове, щоб постійно дивувати. Велику роль для досягнення успіхів відіграють батьки, які працюють удома. І взагалі, ми всі тут як одна дружна команда, що має спільну мету і робить усе можливе для її досягнення.

Якщо в дитини важкий діагноз, то навіть найменший успіх – це велика радість, перемога. Ось хлопчик не говорив реченнями, тільки повторював слова, а тепер уже розказує вірші, може описати малюнок. Або дівчинка з нормальним слухом, у якої не було жодного звуку, починає вимовляти голосні, з'являється слово «мама»...»

Підготував Олександр Бойко