Про нелегку долю цього двадцятишестирічного юнака повідомила наша читачка з міста Устилуга Онисія Володимирівна Ковальська

Їду у віддалене село Коритниця Володимир — Волинського району, яке розмістилося на самому кордоні з Польщею, за 40 кілометрів від райцентру. Колись великий населений пункт з більш як стоп'ятдесятьма дворами тепер перетворився мало не на хутірське село, в якому третина обійсть порожні.

Обійстя, де разом з бабусею Євгенією Степанівною Войтюк проживає Вадим, — у центрі села. Поруч — фельдшерсько — акушерський пункт, недалеко — клуб, магазин. Типова сільська оселя без газу і води, в якій око тішать вишиванки. Проходимо через кухню у невеличку кімнату, в куточку якої на ліжку лежить Вадим. Справа біля грубки, в якій заспокійливо потріскували на вогні дрова, в інвалідному візку сиділа бабуся Євгенія Степанівна. Біля неї стояв ще один, внуків візок. Поруч мирно відпочивав кіт Томас.

— Бачите, що зі мною, — з сумом у голосі мовила жінка, показуючи на ноги. — Досі можна було ще миритися, хоча й високий тиск допікав, поки в липні минулого року не впала і не поламала ногу в стегні. Кілька місяців була на витяжці, зняли гіпс. Але ходити не можу. Та що робити? У кожного своя ноша й свій хрест...

Сімдесятичотирирічна Євгенія Степанівна, яка сорок років пропрацювала дояркою, скупо розповідала про своє життя. Мовила тільки, що в Микитичівській сільській раді завжди йдуть на поміч: торік матеріальну допомогу виділили, привезли на зиму паливо. А більше вони, мовляв, і нічого не потребують. Про їхнє життя детальніше розповіла сусідка Валентина Літвінчук, яка щодня, як добрий ангел, з'являється у хаті, де два інваліди. Вона й на час нашого приїзду там була.

Вадим народився здоровим хлопчиком. Закінчив спочатку Микитичівську дев'ятирічку, в старших класах ходив у Стенжаричі. Навчання йому давалося легко, тому відразу вступив на правничий факультет Володимир — Волинського агротехнічного коледжу. Біда звалилася на їхню сім'ю, де ще ріс на три роки старший за Вадима брат Віталій, десять років тому, коли померла їхня мама. Оговталися від непоправної втрати, але ненадовго. У 2003 році дали про себе знати перші симптоми хвороби Вадима, назва якої — розсіяний склероз. Попервах юнак, який закінчував третій курс коледжу, справлявся з недугою, та з кожним місяцем йому ставало все важче і важче ходити. Хвороба прогресувала і поклала Вадима в ліжко. Лікувався у медичних закладах Луцька, Києва, Володимира-Волинського. Останнім часом два рази на рік лягає в Устилузьку лікарню.

— Там дуже добре, — включився у розмову хлопець, — турботливо доглядають, смачно годують. Коли дають дорожчі препарати на лікування — почуваюся краще...

Лікується Вадим безкоштовно. Та, як це не прикро, значного полегшення у здоров'ї не спостерігається. Хоча, каже, бувало й гірше, зокрема, раніше зовсім не слухалися руки, бабуся годувала, а тепер може сам поїсти.

Не забувають брат Віталій і батько, які живуть у Володимирі — Волинському. Щодня приходять і приносять їсти дід і бабуся по батьковій лінії, які мешкають в іншому кінці цього села. Через каліцтво бабусі, яка звикла працювати, не покладаючи рук, змушені були позбутися усієї живності, мають тільки город, який обробляють родичі.

Та найбільше щастя, що поруч живе така золота людина як сусідка Валентина Літвінчук. Працюючи свинаркою у ТзОВ «Буг» та маючи своїх семеро (!) дітей, двоє з яких, правда, вже дорослі, вона щодня знаходить час, аби прийти до Вадима та його бабусі, принести їм дров, води, допомогти зробити все необхідне. Оце справжній прояв милосердя та благодійництва! І дівчатка її, особливо восьмикласниця Ірина, прибігають до Вадима порозмовляти, розрадити. Незабутнім для юнака став візит однокласників на чолі з класним керівником Любов'ю Дем'янівною Димарчук, коли їхній випуск зібрався на зустріч з нагоди десятиріччя закінчення школи. Ця вчителька — пенсіонерка пам'ятає про свого колишнього учня, відвідувала його в лікарні.

Зв'язок зі світом Вадим підтримує через мобільний телефон, який йому подарували рідні на день народження. Буває, коли внук годинами просиджує «на дроті», бабуся навіть сердиться. Запитую Вадима, чи не хотів би він заочно продовжити навчання. У відповідь — сумно глянув і заперечно похитав головою:

— Я звик вчитися на совість, — каже. — Реально оцінюючи свій стан, не зможу готувати контрольні та курсові роботи. Тому залишається мені читання, найбільше захоплює література про Бога.

Великою розрадою для Вадима стали християнські бесіди, з якими приходять до нього віруючі церкви християн віри євангельської. У 2007 році хлопець прийняв хрещення і так перейнявся духовним вдосконаленням, що перестав дивитися навіть телевізор і просить бабусю цього не робити.

— Для мене головний сенс життя — це пізнання Бога. Щоранку я дякую Йому за все, що Він дає, — переконливо мовить Вадим і дарує нам на пам'ять християнські книги. А тоді просить підійти сільського голову Неонілу Панасюк, простягає їй гроші і по-джентльменськи каже:

— Тьотя Неля, купіть, будь ласка, цукерок і почастуйте моїх гостей, які приїхали здалеку...

Скажу чесно, після таких слів сльози виступили на очах, зворушує доброта і щирість цієї молодої людини. Там більше, що на 822 гривні, які сьогодні виділяє держава Вадиму в якості соціальної допомоги, та 123 гривні, котрі отримує бабуся як опікун, — це мізерія, на яку непросто прожити навіть цілком здоровій людині... У цивілізованих країнах така категорія інвалідів оточена особливою увагою. У нас у великих містах теж є реабілітаційні центри, які дають хоч мізерний шанс таким неповносправним на отримання освіти, на життя, наближене до повноцінного.

На жаль, у людей, життя яких окреслене чотирма стінами сільської хатини, дуже обмежені можливості. Щастя, що серце не зачерствіло, здатне було пустити до себе віру, що стала опорою, яка допомагає прожити кожен нелегкий день.

Алла Лісова

На фото: Вадим Дубицький зі своєю благодійницею Валентиною Літвінчук.