Уважаемая редакция, отправляю вам статью про нашу встречу с ветереном  ВОВ Марией Буйницкой. Надеемся, что читатели помогут узнать информацию про медсестру Юлию, уроженку Донбассса, про нее идет речь в статье.

В нашій громадській організації, Дунаєвецькому районному товаристві інвалідів Всеукраїнської організації інвалідів «Союз організацій інвалідів України», напередодні Дня Перемоги була організована зустріч дітей та молоді товариства з почесним членом правління нашої  організації, ветераном Великої Вітчизняної війни Марією Буйніцькою. День 8 травня видався таким гарним, що здавалось, наче сама природа святкує Перемогу! Тож до домівки Марії Петрівни ми завітали з привітаннями, найкращими побажаннями та морем весняних квітів.

 Захоплено сприймали усі розповідь Марії Петрівни про те, як молоденькою 19-річною дівчиною по закінченню медучилища попала вона на фронт, де працювала медсестрою в госпіталі. Маріїя Петрівна була операційною сестрою, отож часто доводилось бути асистентом при проведенні операцій. Всю війну пройшла вона разом із подружжям лікарів-хірургів ( на жаль їх прізвище стерлось в пам’яті), котрі називали її донечкою Марусею.  Донечкою залишалась вона для них і тоді, коли сама стала мамою, бо певний час після війни ще підтримували зв'язок.

 Госпіталь, в якому працювала медсестрою юна Марія, спочатку дислокувався  на Довжку, що за Кам′янець-Подільським, пізніше – у Львові, а потім у Польщі, місті Ченстохов, де і дочекались звістки про Велику Перемогу. Скільки їй прийшлося побачити людських страждань, скільком пораненим надати допомогу, скільки докласти зусиль та вміння, щоб надати медичну допомогу пораненим, щоб підняти їх бойовий  дух! Та найбільше чомусь закарбувалось в пам′яті, на все життя, - як прийшлось допомагати пораненому льотчику, котрий підірвався на міні, і йому  відірвало ногу, разом з бедром . Ця страшна картина чомусь досі перед очима…Оцей льотчик про свою долю там же,в госпіталі, склав пісню, та частенько наспівував її.  Марія Петрівна пам’ятає цю пісню досі: 

 В далекий край товарищ улетает,

Пробита грудь, оторвана нога,

И никогда ему не улыбнутся

Твои веселые любимые глаза.

Калек не любят голубые очи,

Они забыли их уж навсегда.

Мы защищали города родные,

Но далеко ушли от нас твои глаза. 

В архіві Марії Буйніцької – небагато фотографій воєнного часу. Небагато, бо часи були надто важкі. Та коли говоримо на цю тему, то Марія Пертівна тут-же спішить уточнити : «Часи то були важкі, але люди одні других розуміли!». На фото, датованих 1941-1945 роками – молоді військові, а на звороті – щирі підписи, деякі з них уже важко прочитати: «Сестре Мане от Николая, Ченстохов», «Дарю на долгую пам'ять медсестре Марусе От Назарова Г. М.», «На долгую незабутнюю память сестре Марусе от Воронцова Вани Прокофьевича, Вани Семенова во время пребывания в госпитале. 25.04.1945», «Дарю самой лучшей медсестре госпиталя  № 4477 Марусе Буйницкой для светлой памяти о пребывании на излечении.. мл. лейтенанта Ивана Ивановича Гавринова, г.Ченстохов в Польше. Май-июнь 1945 года. Маруся, помни смех  вечернею порою!»

 На інших фотографіях- - дівчата-медсестри та молоді лікарі, медичні сестрички поряд з пораненими бійцями, і також підписи: «ЭГ 4477. Во время отечественной. Муся, вспоминай несчастных калек, 24.04.45. Виктор Ф…», «г.Львов, эг 4477, 1944год», « На згадку хорошій Марусі від Тамари! Маня, вспомни нашу дружбу в эг  4477. м.Ярмолинцы», «На память Муси Буйницкой от ее ст.сестры Юлии. Донбасс.Сталинская обл., ст.Ямы, поселок №3, ул. Чкалова,№6. Стрельцова Ю.В.. 9 мая. День Победы».

Повертались додому ми сповнені гордістю за нашу улюбленицю Марію Петрівну, яка є душею нашого колективу, і яка у свої поважні роки так щиро наповнює оптимізмом серця молодих. Гордістю за усіх, хто кував таку нелегку Перемогу! І ще – бажанням завжди пам’ятати про Великий Подвиг, зберегти якнайбільше спогадів учасників тієї страшної війни.  І жити так, щоб не соромно було дивитись вам, Шановні Ветерани, в вічі. Жити гідно! 

Раїса Попюк, Голова Дунаєвецького районного товариства інвалідів ВОІ СОІУ