Друзі талановитої миргородської художниці і поетеси Марини Сидоренко так і говорять, що якби у її скромній, але зі смаком причепуреній кімнаті, не муляли око її персональний чотириколісний візок на гумовому ходу та інші атрибути інваліда першої групи, то їхня з чоловіком, інженером-програмістом Володимиром Григоровичем, оселя була б схожа на райський куточок на нашій грішній землі. Правду кажуть. Розвішані на стінах картини зачаровують.

- Кожний твір живопису, - ділиться своїм розумінням ролі мистецтва взагалі і малярства, зокрема, в одухотворенні зачерствілих людських душ наділена філософським мисленням Марина Анатоліївна, - відображає бачення художником радісних і, буває, сумних подій, які повсякдень оточують нас. - Їх і намагаюся, - продовжує думку майстриня пензля, - правдиво показати глядачеві через своє вікно у світ…

Однією з таких робіт є "Танок павича". Картина демонструвалася в столичному Українському Домі на Всеукраїнській виставці творчості митців з обмеженими фізичними можливостями під егідою Міністерства праці та соціальної політики України. І якщо вам потрапить на око красиво оформлений, виданий у Києві календар на 2012 рік із барвистим павичем на титульній сторінці, то і є одна з робіт Марини Сидоренко.

На Всеукраїнській виставці художніх робіт інвалідів та ветеранів у Києві експонується її картина "На пасіці". Тільки торік Марина брала участь у творчих фестивалях "Барви життя" у Пирятині та "Сузір'я мрій" у Лубнах. Вона одна з активістів Миргородського громадського об'єднання "Творчість", організації інвалідів "Перлина", творчого клубу "ДієСлово" на базі літературно-меморіального музею Давида Гурамішвілі. Рідко які масові літературно-мистецькі заходи, а їх у місті-курорті влаштовують часто, проходять без її участі.

Характерною прикметою творчості Марини Сидоренко є те, що зображене на картині пензлем художниця доповнює віршованими чи прозовими рядками. Не беруся оцінювати їх літературні достоїнства, але митці, принаймні місцеві, схвально відгукуються про таку манеру творчості вправного майстра пензля і пера. Це конкретний приклад того, що художник є носієм національної культури. Тим більше, це важливо у такий, як переживаємо, час, коли на зміну одіозній цензурі під маскою новаторства прийшла ще огидніша вседозволеність.

Активна творча діяльність Марини Сидоренко на ниві самодіяльного мистецтва серед людей з обмеженими фізичними можливостями та її достойна поваги життєва позиція відзначені багатьма почесними грамотами, подяками. Серед них - диплом із нагоди Міжнародного дня інвалідів за підписом самого міністра праці та соціальної політики України Василя Надраги.

У загальноміському рейтингу популярності "Людина року-2011" Марина Сидоренко названа переможцем у номінації "Краще особисте досягнення". Хтось скаже, що не одна вона така. Миргород споконвіку багатий на талановитих митців. І то правда. Але не вся. Журі конкурсу під головуванням першого заступника міського голови Сергія Павленка до кращих особистих досягнень у живописі та поезії Марини Анатоліївни зарахувало її силу волі у боротьбі за повноцінне життя, бажання служити людям, міській громаді. На таке "особисте досягнення", погодьтесь, здатна не кожна і фізично здорова людина. Правда і те, що для того, щоб малювати картини та писати вірші, самого бажання буває замало. Митці, як і всі працівники культури, повинні бути талановитими. Інакше в культурі їм робити нічого. Марина одна з тих, хто не з чужих слів знає , що пліч-о-пліч із талантом має завжди йти праця. Звичайно, важка праця. Вона так і говорить, що легко нічого не дається.

Метка дівчинка Марина ази малярства опанувала в студії дитячої творчості при міському будинку піонерів та школярів. На художньому відділенні Миргородського керамічного технікуму(нині художньо-промисловий коледж) ім.М.В.Гоголя набула кваліфікації живописця. Працювала в гончарній майстерні, в лікувально-діагностичному центрі курорту, заочно навчалася у Сумському національному аграрному університеті і стала фінансистом, вийшла заміж за інженера-програміста Володимира Сидоренка. Словом, усе складалося так, як і мало бути у житті молодої людини.

Волею лихої долі, так, на жаль, буває, наділена непересічним талантом митця жінка опинилася у інвалідному візку. Відтоді вони кілька років поспіль разом із чуйним та турботливим чоловіком Володимиром Григоровичем ведуть тяжку битву за право на сімейне щастя. Марина є автором багатьох цікавих не тільки образотворчих, а й літературних етюдів про красу гоголівського краю та велич духу людського. Її настільною книгою є подароване чоловіком до свята 8 Березня нове, без колишніх скорочень, видання Шевченкового "Кобзаря", багато віршів з якого вона знає напам'ять, вправно володіє рідною мовою. Але на запитання, чи можу я називати Володимира Григоровича людиною гордою - і вона не відразу знайшла потрібне слово. Спочатку популярно розтлумачила, що було б з усіх боків справедливо її "особисте досягнення" людини року порівну розділити з чоловіком. Він із знанням справи знаходить, замовляє, купує для дружини фарби, пензлі, папір та все інше, що потрібне для творчої роботи. Про участь у Всеукраїнській виставці у Києві, на фестивалі "Барви життя" у Пирятині, "Сузір'я мрій" у Лубнах, численних масових заходах у рідному Миргороді без супроводу Володимира Григоровича годі було б і згадувати.

- То правда, - підтримав схвильовану дружину чоловік. - Але не вся…

Слово по слову та й розговорилися про труднощі людей в інвалідних колясках. Без допомоги рідних не обійшлося. Та не все і їм під силу. А що ж громада? Йдеться, звісно, не про окремо взяту сім'ю Сидоренків. Як по сьогоднішніх мірках, то це важлива соціальна проблема влади.

- Було б несправедливо, - так і сказав Володимир Григорович, - не згадати, що вперше ми з Мариною більш чи менш благополучно виїхали в місто після того, як про нашу біду довідався на той час міський голова Олександр Паутов. Голова, звісно, не Сонце. Усіх не обігріє. Але до нашої оселі Олександр Борисович навідався особисто. Сам він, крім усього іншого, ще й заслужений будівельник України. Отож, так думається, і пандус до нашої квартири зробили з дотриманням усіх норм не випадково. Хоч це і не той випадок, яким треба хвалитися, але приємно, що і нинішній голова міста Сергій Соломаха продовжує турбуватися про таких, як Марина Анатоліївна. Не секрет, що саме завдяки його підтримці вона взяла участь і перемогла у конкурсі на звання людини року.

Щодо того, гордий, чи не дуже, її чоловік Володимир Григорович, ми трохи посперечалися. І зійшлися на тому, що йому є чим гордитися. Він із тих чоловіків, які в будь-якій ситуації у ставленні до жінки сповнені власної гідності, самоповаги. Його гордість благородна і не має нічого спільного з чванством, яке люди називають гординею, яка нічого і нікого, окрім себе самого, не визнає. Для вражених тією хворобою, хай хоч і не позбавлених таланту, притаманне честолюбство. Серед друзів Марини та Володимира Сидоренків таких немає. Легким їхнє життя не назвеш. Та як би там не було, а такою сім'єю можна і треба гордитися.

Леонард Ніколаєнко

На фото вгорі: Марина і Володимир Сидоренки

В долонях, мокрих від сльози.

Марина Сидоренко

В долонях, мокрих від сльози,
Тримаю я печаль і смуток.
І в кожній крапельці моїй
Гуляє вихор пустоти,
Здіймає вверх все і жбурляє.
Жила по принципу щоки:
Як ліву ляпнуть,
Праву мовчки підставляю.
А тяжким мулом на душі
Вляглося горе і дрімає.
Якби ж то так, то й хай дрімає,
А то ж той вихор пустоти
Пройдеться знову буревієм.
Збентеже, душу сколихне,
Навіє спогади сумні.
Зачепить струни на очах,
І я тихесенько страждаю.

Миргородська міська рада