Хвороба ця традиційно вважається невиліковною. І дехто з батьків просто опускає руки.
— Але ситуація не є безвихідною, — переконаний лікар із Міжгір'я Василь Цар. — Якщо з дитиною наполегливо працювати зі світлою вірою в Бога, а також із надією на дані Всевишнім досягнення сучасної медичної науки і людської мислі — то можна досягти просто дивовижних результатів. Мене патріотично радує, що якраз на теренах Україна знаходяться подвижники-християни, котрі домоглися величезних досягнень в подоланні, здавалось би, незборимої хвороби. З них найперше хочу назвати доктора медичних наук Володимира Козявкіна з Трускавця. Діяльність Володимира Ілліча дістала широке міжнародне визнання, під його опіку, в надії на абсолютно оригінальні методи оздоровлення приїздять сюди пацієнти з багатьох країн світу. Але за українців прикро... — Чому? — Тому, що не використовують сповна височенні потенційні можливості власних пророків. Постійно стикаюся з тим, що батьки дітлахів, хворих на дитячий церебральний параліч, просто не чули про центр «Еліта» в Трускавці, хоча путівки туди дістати немає особливих проблем. Було б тільки бажання вибратися з темного тунелю немочі до світла здорового життя. Де наше інформування населення? Чому слабо взаємодіють працівники охорони здоров'я із засобами масової інформації? В.Цар, до речі, робить все для повноцінного інформування населення Верховини про національні досягнення в подоланні ДЦП. Він ще з 1998 року почав відправляти в центр «Еліта» дітей, дізнавшись про нашого світоча Володимира Козявкіна від... німецьких та австрійських колег. Парадоксально, але це так «по-українському» в іронічному значенні цього слова. Василя Івановича цінують у Відні за його велику боротьбу за оздоровлення українського суспільства, зокрема турботу про дітей, хворих на церебральний параліч. Завдяки йому, державний театр опери і балети у Відні не раз передавав виручку від концертів на допомогу хворим українським дітям, як робили це і добрі люди-християни звідти. Для своїх дітей ми подібне могли б зробити і в своїй країні. При допомозі, зокрема, прогресивної греко-католицької церкви. — Тож таке диво з див, — розмірковує В.Цар, — коли бачиш, що до людини повертається не тільки здоров'я, а за великим рахунком — життя з усіма його можливостями. Дівчинка не могла взагалі стояти, а, дивись, уже ходить, іскриться очима, не вірить своєму великому щастю. Хтось, котрий був спроможний на єдиний одновимірний рух рукою, вже... малює. А інший узагалі грає на скрипці. І це все нам під силу. Лише потрібно щосили боротися за людину з Божою вірою в серці. Немає безнадійних, є тільки наша усталена лінь. А для всіх цих дітей із ДЦП для прогресу важлива перша невелика перемога, щоб потім іти, іти, іти. Воля в таких людей просто величезна. Хлопчик не міг тримати голову, почав тримати — і вже прагне ходити. Це — чудо. Кожен наступний навик усе легше тренується. Путівка в «Еліту», як удалося дізнатися, коштує не так і дорого в порівнянні з домашніми затратами на утримання — 5650 гривень на два тижні. Потім через кілька місяців, за призначенням лікарів, треба оздоровлення поновлювати. А в перервах все більше ставати на ноги і йти у велике, як море, і таке прекрасне життя. Ужгородський лікар Олег Кириленко, котрий теж успішно займається дітьми з ДЦП, підтримує думки верховинського медика: — Володимир Ілліч Козявкін — генофонд української нації. Успіхи його центрів у Трускавці та новішого у Львові дивують усіх. Там значно чіткіше йде робота, ніж в інших областях нашої держави. Методика Козявкіна — одна з чотирьох, офіційно визнаних у світі. Немає сумніву, що вона буде розвиватися. Всі ми за це! Слава Богу, що активісти, яким «спокій тільки сниться», не дрімають і в нашім краї. Скажімо, вісім років в Ужгороді діє Закарпатський регіональний центр соціально-трудової реабілітації та професійної орієнтації "Вибір", створений Василиною Марко і Любов'ю Шикулою. Він допомагає молоді з обмеженими фізичними можливостями реалізовувати себе у житті, в тому числі хворим на ДЦП. Засновники не захотіли змиритися з тим, що інваліди в нашій країні практично не охоплені активним суспільним життям. — Свою роботу ми починаємо з того, що виявляємо таких молодих осіб і допомагаємо їм здобути професію, – розповідає В.Марко. – Хочемо, щоб молода особа була корисною у суспільстві, щоб її робота приносила щоденно радість, але для цього ще мусимо подолати багато труднощів. Наша молодь з інвалідністю має багато проблем: невпевненість у собі, різні страхи, низький освітній рівень, оскільки через хворобу доводилося пропускати навчання, а то й взагалі вчитися за індивідуальною програмою. Ще один бар'єр – віддаленість від міста, коли йдеться про сільську молодь. І якщо потенційно більшість з них може стати студентами, то для цього їх потрібно підштовхнути, дати інформацію і підказати, які кроки вони мають зробити самі. Деякі можуть спробувати себе у певних професіях безпосередньо у "Виборі": влаштуватися соціальним педагогом, психологом, юристом, програмістом, оператором комп'ютерного набору, секретарем-помічником керівника. Багато можливостей "Вибір" надає молодим особам, які навчаються. Вони будь-коли можуть прийти до його офісу, що на вул. 8 Березня в Ужгороді, і навчитися працювати з комп'ютером, інтернетом, роздрукувати навчальні матеріали, переплести курсову чи дипломну роботу. А ще – поспілкуватися з друзями, психологом, вирішити якусь проблему з соціальним працівником. Молодь із віддалених районів Закарпаття добре знає номер телефону Центру (66-40-66), зв'язується з ним. — Найчастіше молоді інваліди потребують поради, підтримки, – каже психолог Центру Любов Шикула. – Телефонуємо, виїжджаємо до них, ділимося інформацією, бо великою перепоною у їхньому житті є також інформаційний бар'єр, й дуже часто після наших відвідин вони зважуються вирушати в самостійне життя без опіки сторонніх. Тут можна почути історію, що стане підтримкою для всіх хворих на ДЦП. Молодий чоловік хворів на дитячий церебральний параліч, ходив з паличками-підлокітниками, але здобув юридичну освіту, працював спочатку юристом-волонтером у "Виборі", потім рік – у профтехучилищі, а зараз – у відділі персоналу банку. — Я недавно бачила його на семінарі, – розповідає з гордістю директор «Вибору». – Цього хлопця не впізнати. Нині це самодостатня, активна молода людина. Він створив сім'ю, купив квартиру, автомобіль. Найцікавіше те, що ходить або з паличкою, або взагалі без неї. Його офіс – на четвертому поверсі, тож натренувався бігати. ... Працівники Вільшанського дитячого будинку в Хустському районі, який очолює Богдан Кикина, теж послідовно і чітко працюють з великим числом дітей, хворих на ДЦП. Допомагають їм волонтери з різних країн світу. Успіхи дитячого будинку — незаперечні, бо в них теж закладена сила Божої молитви. Багато, вже можна сказати колишніх, хворих грають навіть на музичних інструментах, включилися в соціальне життя. В деяких санаторіях України хворих на ДЦП узагалі вирішили посадити на коня в прямому сенсі слова. Цей метод лікування називається іпотерапією. Сам приємний шок, що ти, так би мовити, був «під конем», а вже «на коні» настільки вражає багатьох хворих, що починається їх швидке одужання, освоєння нових можливостей володіння власним тілом, за великим рахунком розгортається панорамна мандрівка до благословенного світла повноцінного життя. При цьому згадуються тьмяні обличчя молодих людей, які апатично сидять годинами в кафе, не розуміючи як багато дав їм Бог — можливість ходити, бігати, танцювати, закидати вудочку в прекрасне озеро, співати. Згадайте про це. Живіть! І вся держава наша зразу перестане хворіти, ми вийдемо з допомогою Бога в світові лідери. А то всі ми, українці, в своїй усталеній ліні неначе заздримо змії, що «навіть ходить лежачи». Василь Зубач
|