До Чернігівського центру медико-соціальної реабілітації дітей-інвалідів «Відродження» завітала родина Мілз із Великобританії. Не злякали англійських благодійників навіть люті українські морози. Вихованці та персонал Центру зустрічали дорогих гостей по-святковому: підготували концертну програму з танцями та конкурсами, вивчили й пісні англійською мовою.

Усмішка дитини безцінна, принаймні всі про це знають,
Та я зустріла дівча, яке всміхнулося востаннє…
Її мати сиділа поруч, в очах були біль і сльози,
Вона знала – ця ніч остання, її дівчинки завтра не стане.
А я не знала, як втішити матір, котра втрачає дитину,
Тому просто була поряд і тримала її в обіймах…

Маріон Мілз (переклад з англійської)

Ці рядки благодійниця Маріон Мілз написала у своїй книзі, присвяченій хворим дітям із різних країн світу, яким вона разом зі своїм чоловіком Джорджем віддала багато років життя. На початку дев’яностих маленька румунська дівчинка пішла з життя через невиліковну хворобу. Тоді Маріон була поряд з матір’ю дитини і намагалася її втішити.

Трагічна історія стала закінченням одного юного життя і поштовхом для ще більшої благодійницької діяльності на підтримку сотень інших. Подружжя Мілз разом зі своїми однодумцями почало опікуватися Чернігівським центром медико-соціальної реабілітації дітей-інвалідів «Відродження». Образ маленької дівчинки став символом англійської благодійної організації, а її гаслом і основним принципом роботи – рядок з написаного Маріон вірша «Усмішка дитини – безцінна».

У 1992 році заслужений лікар України Василь Пасічник разом з однодумцями вирішив заснувати Центр реабілітації дітей-інвалідів. Сьогодні Василь Іванович з теплотою згадує англійку українського походження Ніну Роджерсон та англійського бізнесмена Річарда Робінсона. Це вони першими дали поштовх фінансовим надходженням з-за кордону. Пані Роджерсон привезла до Чернігова знімальну групу, котра створила документальний фільм про дітей-інвалідів під назвою «Забуті діти». А після трансляції на телебаченні Англії, Бельгії, Голландії, жителі цих країн відгукнулися. Побачило фільм і подружжя Мілз, у цей час вони активно допомагали румунським знедоленим дітям. Засновники Центру вразили їх своєю наполегливістю, взявшись, відверто кажучи, за ризиковану справу – допомагати дітям із фізичними вадами. Відтоді перше знайомство переросло у міцну дружбу, яка триває й донині.

– Маріон, Ви багато років співпрацюєте з Чернігівським центром. Чому вирішили допомагати саме українським дітям?

– По-перше, чужих дітей не буває. Я завжди кажу, що навіть часточка любові може творити чудеса. В Україні багато хворих дітей, і ми їм потрібні, а головне – ситуацію можна змінити на краще, варто лише захотіти. Ми хочемо показати вашим людям, що не обов’язково бути багатим, аби допомагати хворим, достатньо приділити їм лише частину свого часу. Нас не можна назвати заможною родиною. Я на батьківщині багато працюю, щоб назбирати грошей для чернігівських дітей: шукаю спонсорів, вирощую рослини для продажу. За п’ятнадцять років спілкування з українцями я зрозуміла: ви дуже гостинний і добрий народ, із задоволенням ділитеся смачною їжею. А ось грошей для інших ви шкодуєте, можливо, ця звичка укорінилася, бо країна багато років була у матеріальній скруті. Якщо не в змозі подарувати матеріальні блага, подаруйте свою любов і турботу.

До речі, Джорджу та Маріон вистачає любові і на сотні чужих дітей, і на своїх власних. А ще у подружжя 9 онуків і 2 правнуки, очікують на третього.

– Чи правда, що Ви особисто знайомі з відомою католицькою черницею, лауреатом Нобелівської премії миру матір’ю Терезою?

– Я мала за щастя особисто спілкуватися і працювати з цією неймовірною жінкою. Таких добрих людей, як вона, я не зустрічала більше ніколи у своєму житті. Познайомилися ми з нею в Індії у лепрозорії для тяжкохворих. Лепрозорій – це містечко, де живуть люди зі страшною інфекційною хворобою лепрою, у народі – проказа. Саме завдяки Терезі воно було створене і існує донині. Раніше проказу традиційно вважали покаранням, що посилає Бог, а отже – хворий ставав вигнанцем, мав терпляче зносити муки і змиритися з хворобою. Коли мати Тереза спробувала пояснити людям, що проказа – це не кара Господня, а звичайна хвороба, яку в більшості випадків можна вилікувати, то наткнулася на стіну нерозуміння і байдужості. Тоді вона сама стала створювати невеликі поселення для хворих. А потім організувала кампанію під назвою «Доторкнися своєю добротою до прокаженого». Цей захід мав багато схвальних відгуків, тому індійський уряд пішов назустріч, виділивши ділянку землі для лепрозорію, який назвали «Шанті Нагар», що в перекладі означає «Місто Миру». Так з’явилося ціле містечко з крамницями, лікарнями, притулками, житлом. Вперше я побачила Терезу біля «Будинку малюка», вона завжди особисто зустрічала «новеньких», зустріла там і мене. Разом ми піклувалася про хворих дітей, які нікому не були потрібні, вони приходили до притулку просто з вулиці. Там я пліч-о-пліч з матір’ю Терезою працювала шість місяців.

– Ви особисто не боялися заразитися цією страшною недугою, адже досить довго спілкувалися з хворими?

– Якщо боїшся, то це обов’язково станеться. Мати Тереза не боялася нічого, її віра у добро була такою сильною, що її вистачало для всіх. Недарма католицька церква долучила її до лику святих блаженних. Вона була неймовірною! Пам’ятаю, одного разу до нас приїхала працювати жінка з Ірландії. Вона знала, що Тереза вже хвора, немічна і пересувається на інвалідному візочку, який дуже старий, зламаний, у багатьох місцях зв’язаний бинтами. Тому жінка привезла їй у подарунок нове інвалідне крісло. Але Тереза відмовилася його прийняти і наказала: «Віддайте його тому, кому воно потрібніше». Я дуже жалкую, що познайомилася з цією, справді святою, людиною занадто пізно, невдовзі вона померла. Але з братом Вінардом, що працював з нею багато років, спілкуємося і досі, по можливості – допомагаємо. У лепрозорії не було стоматологічного кабінету, тому я назбирала грошей на необхідне медичне обладнання та інструменти і передала їм.

– Чим зумовлений ваш сьогоднішній приїзд?

– У Центрі нині багато роботи, адже будують нове приміщення з кімнатами відпочинку, реабілітації та медичними кабінетами. Потрібно подивитися, чого ще не вистачає. Я вже приготувала деякі меблі, комплекти постільної білизни, рушники, все це поки що в Англії. А через місяць Джордж приїде, привезе. Я з поїздками поки що почекаю: справ багато, та й здоров’я підводить.

– У вас величезний життєвий досвід. Що порадите жителям Чернігівщини?

– Нехай ваші бізнесмени дістануть гроші зі своїх кишень та допоможуть хворим дітям. Я вже трішки розумію менталітет українців, тому ми готові піти назустріч. Наприклад, зробимо рекламні надписи прізвищ або назв підприємств, що погодяться допомогти, та розмістимо їх у Центрі. Нехай візьмуть під опіку хоча б по одній кімнаті. Це ж ваші діти, діти вашої країни. А взагалі, є безліч варіантів, як допомогти, було б бажання. Наприклад, ми з Джорджем святкували тут, у Центрі, 40 річницю шлюбу, і запропонували гостям не дарувати нам подарунків, а принести гроші. Так назбирали для Центру 4000 гривень. Все можна зробити, головне хотіти цього. І не варто посилатися на економічну скруту у країні. Така ситуація у всьому світі. Не обов’язково витрачати багато коштів. Якщо кожен дасть кілька гривень – вже буде добре.

– Які у вас плани? Чого Ви ще хочете від життя?

– Жити, дихати – це все, що потрібно. Цьогоріч мені вже 80, тому кожного ранку, коли прокидаюся, дякую Богу за ще один день. Сьогодні до Чернігова ми приїхали разом із сином Пітером та племінником Гаррі. Сподіваюся, вони продовжать нашу справу.

А Пітер поспішив запевнити матір, що її сподівання не марні: «Я навіть не знав, чого мені очікувати. Звичайно, батьки розповідали про Центр, про діток, але одне діло – почути, а зовсім інше – побачити. Я стовідсотково сюди приїжджатиму. Адже поспілкувавшись один раз із цими чудовими дітьми, просто неможливо не повернутися до них знову».

Алла Пирог, «Деснянка вільна»
Фото автора